Антиоксиданти (лат. antioxydanta < грец. anti — проти + oxy[genium] — кисень; син.: антиокисники, антиоксигени) — це поліфункціональні сполуки різної природи, здатні усувати або гальмувати вільнорадикальне окиснення (ВРО) органічних речовин мономолекулярним киснем.
Широко застосовуються у промисловості для збільшення термінів зберігання різноманітних речовин, які окиснюються, та в медичній практиці для лікування ВРО-зумовленої патології. Антиоксиданти, які функціонують у живому організмі (біоантиокисники), відіграють важливу роль, захищаючи біологічні субстрати від неферментативного окиснення, напр. ліпіди, зокрема жири і жирні кислоти мембранних структур клітини. Вони є необхідними компонентами усіх тканин та клітин живих організмів і підтримують у нормальних фізіологічних концентраціях вільнорадикальні аутоокиснювальні процеси. В нормі використання і поповнення А. у тканинах живих організмів збалансоване. Розрізняють антиоксиданти, основна біологічна функція яких визначається або пов’язана з антиокиснювальною активністю (напр. супероксиддисмутази, токофероли), і речовини, основна біологічна функція яких не пов’язана з антиокиснювальною дією. До останніх належать антибіотики, які, крім бактерицидної, чинять також антиокиснювальну дію. Індивідуальні біоантиокисники утворюють систему, яка визначає антиокиснювальну активність живих тканин. Антиоксиданти класифікуються за трьома принципами: походженням, хімічною будовою та механізмом дії.
За походженням антиоксиданти поділяють на природні (біоантиокисники) і синтетичні. В основу хімічної класифікації покладено число ароматичних кілець у структурі сполуки, яка має антиокиснювальну активність, і кількість замісників та кілець. Ця класифікація не охоплює всієї різноманітності сполук з антиокиснювальною дією. За механізмом дії до А. належать власне А. — синергісти, тобто речовини, які або слабко гальмують окиснення, або підсилюють дію справжніх антиоксидантів, самостійно не впливаючи на інтенсивність процесів ВРО, і група сполук зі змішаними властивостями.
До біоантиокисників в основному належать:
- ферментні антиоксиданти — супероксиддисмутази (СОД), каталаза, пероксидаза, глутатіон-редуктаза;
- макромолекулярні неферментативні компоненти: білок — переносник заліза (трансферин) та інші білки сироватки крові, здатні зв’язувати іони заліза (церулоплазмін, гаптоглобін, гемопексин);
- низькомолекулярні компоненти (тироксин, флавоноїди, стероїдні гормони, вітаміни А, Е, D, убіхінон, низькомолекулярні SH-сполуки та аскорбінова кислота).
Слід зазначити, що загальна сукупність біоантиокисників створює буферну антиоксидантну систему, що має певну ємність, а співвідношення прооксиданти/антиоксиданти визначає антиоксидантний статус організму. Антиоксидантні ферменти утворюють єдиний метаболічний ланцюг, у якому продукт першої реакції є субстратом наступної, у зв’язку з чим для нормального функціонування всієї системи важливе збереження певних співвідношень в активності окремих ферментів ланцюга. Перш за все це стосується СОД і глутатіонпероксидази, оскільки при незбалансованому підвищенні активності СОД може підвищитися стаціонарна концентрація перекисів, токсичних для клітини. Ферментативна антиокисна система організму діє в тісному зв’язку з неферментативною ланкою. Завдяки тому, що одні антиоксиданти є гідрофобними, а інші — гідрофільними, комплексний антиоксидантний вплив дає можливість одночасного захисту клітин від продуктів ВРО у водній і в ліпідній фазах.
Із синтетичних антиоксидантів у промисловості, біології та медицині використовують численні сполуки фенольної природи (бутилоксіанізол, бутилокситолуол-іонол), нафтоли, органічні сполуки сірки, в першу чергу амінотіоли (бетамеркапроетиламін, бетамеркапротропіламін), 3-оксипіридини (емоксипін, мексидол) та ін. Нині синтезовано багато природних амінокислот (токоферол, похідні галової кислоти та ін.). Деякі біоантиокисники, промислове виробництво яких налагоджено, отримують методом генної інженерії (препарат рекомбінантної супероксиддисмутази), з еритроцитів людини (Ерисод) або великої рогатої худоби (Пероксинорм).
Абрамова Ж.И., Оксенгендлер Г.И. Человек и противоокислительные вещества. — Л., 1985; Абрамченко В.В. Антиоксиданты и антигипоксанты в акушерстве (Оксидативный стресс в акушерстве и его терапия антиоксидантами и антигипоксантами). — СПб, 2001; Боєчко Ф.Ф., Боєчко Л.О. Основні біохімічні поняття, визначення і терміни. — К., 1993; Губский Ю.И. Токсическая гибель клетки: свободно-радикальное повреждение ДНК и апоптоз // Лікування та діагностика. — 2001. — № 4; Кукес В.Г. Клиническая фармакология. — М., 1999; Курський М.Д., Кучеренко С.М. Біомембранологія. — К., 1993; Регистр лекарственных средств России. РЛС — Энциклопедия лекарств / Под ред. Г.Л. Вышковского. — М., 2003. — Т. 10; Клинико-экспериментальное обоснование применения препаратов супероксиддисмутазы в медицине / А.В. Стефанов, Л.В. Деримедведь, И.В. Чурилова и др. — Х., 2004; Чекман І.О. Флавоноїди — клініко-фармакологічний аспект // Фітотерапія в Україні. — 2000. — № 2; International conference on SUPEROXIDE DISMUTASE: Recent Advances and Clinical Application. ABSTRACTS. Institut Pasteur. — Paris, 1998; Fridovich I., Davies K.J.A., Ursini F. The Oxygen Paradox. — Padova, 1995; Gurer H., Ozgunes H., Oztezcan S. Antioxidant role of alpha-lipoic acid in lead toxicity // Free Radic Biol Med. — 1999.